Відпочинок в Закарпатті

680 грн.

10–11, 24–25 грудня, 7–8, 21–22 січня

Воловець – Гукливий – Пилипець – Келечин – Сойми – Синевир – Колочава – Карпати – Чинадієво – Мукачево

План мандрівки

У вартість туру включається

• Транспортне обслуговування
• Ночівля
• Харчування (сн., веч. 1-го дня, сн., обід 2-го дня)
• Професійні екскурсії
• Страхівка (страхова група ТАС)

У вартість туру не включається

• Квитки на поїзд
• Вхідні квитки – 39 грн./чол.
• Баня – 150 грн./год.

Ілона Зріні

Історія життя
Хорватська княжна, надзвичайно багата, адже володіла подібними маєтками в інших частинах Європи, знала кілька іноземних мов, грала на багатьох музичних інструментах, врешті, була надзвичайно вродлива. Рано залишилась вдовою з двома дітьми, й коли їй було 39 років, в неї закохався трансильванський князь Імре Текелі – під час облоги Мукачівського замку, який теж належав її родині. То нічого, що князь був молодший від неї на 14 років. Це кохання тривало упродовж усього їхнього життя. Закохані таємно зустрічалися в Чинадіївському замку й змогли одружитися лише тоді, коли померла свекруха Ілони Зріні Софія Баторі. Вінчались вони у замковій церкві в Мукачевому.
Воєнні відзнаки
…маленький гарнізон з Ілоною Зріні тримав цю фортецю неприступною два роки і вісім місяців! Уся Європа спостерігала за обороною Мукачівського замку й захоплювалася мужністю цієї жінки. Австрійці змінили чотирьох генералів, які наступали на замок (четвертий був той найперший), і йому вже нікуди було діватися – мусив здобути замок. Якщо не виходить силою, вдаються до хитрощів. І завдяки підступності, підкупу неправильно дешифрували лист до Ілони від її чоловіка. Замок довелося здати. Того австрійського генерала, який приймав капітуляцію, потім бештала уся Європа: як він посмів сидіти перед жінкою, на що той відповів: «Це не жінка, а переможений полководець». Ілона Зріні була єдиною жінкою в Австрійській імперії, яка удостоїлася нагороди – грамоти від турецького султана Мухамеда ІV – за оборону Мукачівського замку. Далі доля обійшлася з нею жорстоко: австрійці відібрали дітей і виховували у своїх притулках, Ілону відправили у монастир. Коли виріс син Ілони Зріні Ференц ІІ Ракоці, він очолив боротьбу угорського народу за визволення, за незалежність.

«Старе село» - найкращий музей на Закарпатті

«Старе село» - перший сільський музей архітектури та побуту в Закарпатській області. Розташований він між синіми хвилями річки Колочавки та вічнозеленим масивом Чертежика. На його території відтворено село стародавньої Верховини із колочавських експонатів, які ознайомлюють із 300-річною історією побуту місцевих жителів. У скансені представлені пам’ятки культури різних часів та різних верств населення як за соціальним статусом (бідняки, середняки), так і за видом діяльності (вівчарі, лісоруби, мірошники, швеці).
На сьогодні музей «Старе село» налічує майже два десятки будівель та допоміжних господарських споруд.
У хатині селянина - бідняка – відтворено нелегкі умови проживання колочавців у кінці 19- на початку 20 століття. В маленькій кімнаті без підлоги, з одним ліжком, малими вікнами та без світла проживала численна сім’я та домашні тварини. Хата збудована у 1856 році і перенесена до скансену у первісному вигляді.
Церковно-приходська школа передає атмосферу навчання дітей з середини 19 до середини 20 століття. Читати тодішні школярі вчилися із церковних книжок, а писали на невеличких дощечках грифликами. Учні різного віку вчилися в одному класі, а дяк-учитель за непослух міг добряче покарати різками.
У 20-х роках ХХ століття кожний десятий житель села Колочава був євреєм. Єврейський комплекс у сканзені відображає життя та побут й цієї частини населення. У єврейському «барі» «Корчма у Вольфа» всі бажаючі змогли випити децу (сто грам) горілки та закусити. Коли ж у чоловіка закінчувалися гроші, то він починав брати «на віру» (у борг). Всі боржники записані у борговій книжці, яка лежить на прилавку єврея-корчмаря.
Кімната єврея свідчить про те, що він належав до найбагатшої верстви сільського населення та мав добре влаштований побут.
Гостинну кімнату єврей здавав для приїжджих гостей.
До «бужні» (єврейський молитовний дім) євреї-чоловіки щосуботи сходилися на молитву. Тут вони запалювали свічки у семисвічнику - мінорі та взявши єврейські молитовники, написані на івриті, приступали до молитви.
Хатинка лісоруба містить численні лісорубські знаряддя праці та відтворює умови проживання дроворуба. Робота по заготівлі деревини була однією з наймасовіших, проте найважчих у краї. Про неї свідчить колекція сокир, плескачів, ножівок, цапін, пил-драчовок, бартів, дзьобачок які представлені на експозиції.
Практично весь час перебуваючи на полонині з вівцями, вівчар не мав можливості добре доглядати своє житло. Хатина вівчаря приземкувата та з маленьким вікнами. Проте тут є все, що потрібно для роботи з молоком: путина, баталу, дерев’яні відра, гелети, мішалка, котел для приготування вурди тощо. Під стріхою вівчарської хижі прибита трембіта, без якої досі не обходиться жодний вівчар.
Недалеко розміщена й літня «дача» вівчаря – салаш (колиба), яка стояла на полонині. У ній вівчар жив більшу частину року.
Слово «шустер» для туристів зовсім незрозуміле, проте у Колочаві всі добре знали, що цей чоловік «морщить» постоли ( взуття). У будинку шустера представлена цікаве зібрання різноманітних постолів, в яких сто років тому ходили жителі села. Робив шустер й череси – ремені, якими підперізувались чоловіки. Черес добре грів спину та вберігав від грижі, у ньому також ховали гроші.
Сабов – закрійник і швець в одній особі. У хатині сабова (швеця) зібрана ціла колекція різноманітних швейних машинок, ножиці різних видів та розмірів. Ця будівля дійсно належала колись колочавському швецю Митрові Дацю, який обшивав практично все село.
Жандармський пункт був у селі за кожної влади. У скансені представлені угорська жандармська станція, де сиділи кілька поліцаїв - представників пануючої держави - та стежили за порядком у селі. Всіх винних одразу ж кидали до в’язниці, яка розміщена прямо під жандармерією. Відбуває покарання там нині молода жінка, яка провинилася перед владою.
Кузня – місце праці коваля, без якого не могло обійтися жодне село. Колочавська кузня готова працювати у будь-який момент. Величезні міхи подають повітря до горна з обох сторін, а різноманітні молотки та молоточки допоможуть викувати будь-яку залізну річ.
Асортимент виробів столяра був дуже широким, а для їх виготовлення використовувались неоднакові інструменти - різні види пилок, рубанки та фуганки, розміряк-циркуль, молотки тощо. Всі вони є у хаті та майстерні столяра. Найбільше привертає увагу столітній деревообробний станок, який працює досі.
Ткацтво належало до найбільш поширених видів господарської діяльності та має вікову історію. Виготовленням тканини займалися у кожній сільській хаті жінки та дівчата. Тому кросна обов’язково були у верховинській хаті. Ознайомитись із процесом виготовлення тканини та спробувати самому попрацювати на кроснах можна у будівлі ткача.
«Бирів» (сільський голова) – перша людина у селі. Отож й будинок «бірова» значно відрізняється від інших. Просторий і світлий, зроблений з великих колод, він вже всередині має підлогу та обставлений значно багатше.
Музейний комплекс «Старе село» на Всеукраїнському конкурсі громадських музеїв, що відбувся у грудні 2009 року, у номінації «Традиції та звичаї моєї малої Батьківщини» був визнаний найкращим і отримав перше місце.

Музей-пам’ятка «Святодухівська церква»

У Колочаві-Горбi біля головної дороги сперечається стрункістю зі смереками дерев’яна Церква Зішестя Святого Духа. Згідно з написом на одвірку «Создан храм сей 1795 при парохові Іоані Попович при царі Францишкі ІІ майстрові Ференц Текка. Тоді був великий голод». У давні часи голод часто супроводжував верховинське життя і подібні нещастя часом фіксувалися у парохіальних книгах, а в Колочаві запис потрапив навіть на одвірок церкви.Двозрубна тридільна церква струнка і досконала в пропорціях. Головні об’єми дивовижно збалансовані по горизонталі й вертикалі. Висока вежа над бабинцем завершена чудовим бароковим ансамблем з гранчастої бані з дашком, ліхтаря та кулястої главки над ним. Дерев’яну двоярусну каркасну дзвіницю, що стояла біля церкви, перенесено до збудованої неподалік православної церкви й оббито бляхою. Таким чином, дзвіниця, якою користувалася громада, втратила своє архітектурне обличчя, а церква, що була довго закритою і називалася «музеєм атеїзму», зовні залишилася недоторканою в своїй первісній красі, хоча й була повністю спустошена всередині.Церкву зняли з реєстрації діючих храмів 9 січня 1953 року. Згодом ікони було вмонтовано до іконостасу Шелестівської церкви в Ужгородському музеї архітектури і побуту. Колочавська церква вціліла завдяки статусу музею, а портрети вождів пролетаріату були встановлені на місці іконостасу. Пам’ятку відреставровано у 1969–1970 рр.

Паровозний гудок кличе в Колочаву

Село Колочава Міжгірського району Закарпатської області від літа 2009 року має власну залізницю. Тут працює один з унікальних музеїв України та єдиний на Закарпатті музей історії залізниці «Колочавська вузькоколійка».ВузькоколійкаМузей складається із раритетного паровозу та ешелону із 10-вагонами. Кожний вагон відтворює процес транспортування за різної влади, яка панувала у цьому регіоні. Є тут три чеські пасажирські вагони, радянський товарняк, угорський вагон для перевозу худоби та бочка для води, і звичайно ж, вагони для транспортування деревини – рубанців та бокорів.В кожному музейному вагоні - унікальні експонати, які розповідають про історію вузькоколійок на Закарпатті, про роботу і побут залізничників та їхніх пасажирів. Головна гордість музею, серце ешелону - унікальний паровоз - гарний, потужний і екологічно чистий транспорт. Виготовлений у Німеччині 1951 року, паротяг працював до 1973-го, потім зберігався у паровозному депо у селі Хмільник, що на Берегівщині, і лише диво врятувало його від здачі на металобрухт.ВузькоколійкаТепер же на великі свята паровоз помпезно випускає пару, гуркоче на всю околицю та весело закликає туристів. В такі моменти здається, що ось-ось він поїде попід зеленими смереками берегом Тереблі по звичному маршруту.Залізничні колії та металеві конструкції вагонів теж збирали по віддалених куточках. Паводок 1998 року остаточно зруйнував вузькоколійку, і лише високо в горах, на території села Лопухово Тячівського району її залишки врятувалися від шукачів металу. Вагони пролежали у воді до 2008 року, знадобилось чимало зусиль аби їх доставити до Колочави. Із поіржавлених та покривлених уламків вмілі руки працівників музею зробили колочавську вузькоколійку.ВузькоколійкаНа Всеукраїнському конкурсі громадських музеїв, що відбувся у грудні 2009 року, у номінації «Краще експозиційне оформлення» колочавський музей отримав третє місце.Гості музею можуть не лише ознайомитися з історією залізничної справи, але й самим покататись на вузькоколійці. Незабаром по вузьких коліях довжиною 800 метрів невеличкий вагончик, що належав колись лісорубу, героєві соціалістичної праці Іванові Чусу, возитиме всіх охочих.ВузькоколійкаТепер же у музеї працює механічна дрезина, на якій залюбки катається не лише дітвора, але й багато дорослих.Вузькоколійка, яка лише в минулому столітті була брендом Карпат, не може назавжди зникнути з дороги нашого життя. Чартерний рейс у минуле може здійснити кожен відвідавши музей «Колочавської вузькоколійки».

Туристична агенція Надії Облещук "Окраина"

46027 м. Тернопіль бул. Просвіти 13/30
46000 м. Тернопіль, вул. Замкова 14, каб. 234
Готель «Тернопіль»
тел. + 38 (0352) 53 75 96
тел./факс + 38 (0352) 43 37 65
obleshchuk@rambler.ru