Українське меценатство — це не просто благодійність заможних людей. Це системна підтримка культури, освіти й науки в умовах, коли держава часто не могла або не хотіла цього робити. Від князівських часів до сучасності меценати компенсували відсутність національних інституцій, фінансували видання, школи, музеї та театри.
Без їхніх коштів не було б Острозької академії, Києво-Могилянської колегії в її класичному вигляді, багатьох прижиттєвих видань «Кобзаря», Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. У XIX столітті саме промисловці-цукровиробники стали головними спонсорами українського національного відродження.
Сьогодні, у 2020-х роках, традиція продовжується в інших формах — через фонди, артцентри та волонтерські ініціативи воєнного часу. Розглянемо ключові постаті та механізми, які зробили українське меценатство унікальним явищем.
Від князів до гетьманів: фундамент меценатства
Перші відомі випадки меценатства на українських землях сягають Київської Русі. Володимир Великий виділяв десятину доходів на будівництво Десятинної церкви. Ярослав Мудрий фінансував не лише державні, а й власні кошти на Софію Київську та розвиток книжності.
У XVI–XVII століттях на передній план вийшли князівські роди. Костянтин-Василь Острозький заснував Острозьку академію — перший вищий навчальний заклад Східної Європи. Його батько, Костянтин Острозький, володів десятками міст і сотнями сіл, а син перетворив частину доходів на культурний проєкт, який мав протистояти полонізації та католицькому впливу.
Окреме місце займає Галшка Гулевичівна. У 1615 році вона передала свою київську садибу Київському братству. Саме на цій землі згодом виникла Києво-Могилянська академія. Жінка зі шляхетського роду свідомо зробила крок, який забезпечив майбутнє української освіти.
Петро Могила, митрополит Київський, вклав значні особисті кошти в реставрацію Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря та створення колегії. За його заповітом основна частина майна, включаючи бібліотеку, перейшла навчальному закладу.
Іван Мазепа став одним із найбільших ктиторів в історії України. За підрахунками сучасників, він витратив на будівництво й реставрацію церков і монастирів понад мільйон дукатів, дев’ять мільйонів злотих і сотні тисяч імперіалів. Під його патронатом з’явилися або були оновлені десятки храмів у стилі українського бароко — від Києва до Батурина.
Ці приклади показують важливу рису: меценатство часто поєднувалося з політичною відповідальністю. Князі й гетьмани вбачали в культурі інструмент збереження ідентичності.
Цукрові магнати XIX століття: Терещенки, Симиренки, Харитоненки
Справжній розквіт українського меценатства припав на другу половину XIX — початок XX століття. Скасування кріпацтва, промисловий бум і водночас заборона української мови (Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876-го) створили парадоксальну ситуацію. Підприємці, які заробили статки на цукрі, стали головними фінансистами національного руху.
Родина Терещенків — одна з найяскравіших. Артемій Терещенко почав із дрібної торгівлі, а його сини Микола, Федір і Семен побудували цукрову імперію. Микола Артемійович Терещенко витратив близько 5 мільйонів рублів на благодійність. Він фінансував будівництво лікарень, шкіл, гімназій, притулків. У Києві завдяки йому з’явилися установи, які пізніше стали основою Національного художнього музею та інших закладів. Частина колекцій родини лягла в основу Київської картинної галереї.
Василь Симиренко пішов ще далі. Цукрозаводчик і винахідник протягом сорока років віддавав на українські справи значну частину прибутків. Він утримував газети «Громадська думка» і «Рада», журнал «Киевская старина», фінансував Наукове товариство імені Шевченка (100 тисяч рублів у 1912 році на будинок у Львові), театри та стипендії. Платон Симиренко профінансував прижиттєве видання «Кобзаря» 1860 року. У заповіті Василь Симиренко залишив усе майно — за оцінками близько 10 мільйонів рублів — на розвиток української культури й науки. Революція 1917 року не дозволила виконати волю повністю.
Родина Харитоненків у Сумах будувала училища, гімназії, дитячі притулки. Григорій Галаган заснував Колегію Павла Галагана в Києві — один із найкращих навчальних закладів свого часу.
Ці люди діяли в умовах, коли українська мова була під забороною в офіційній сфері. Їхні гроші йшли не на помпезні палаци для себе, а на газети, які цензура закривала, на школи, де вчили українською, на театри, які давали вистави рідною мовою.
Ханенки: мистецтво як національний проєкт
Окрему сторінку становить подружжя Богдана і Варвари Ханенків. Богдан Ханенко — промисловець і колекціонер — разом із дружиною (донькою Миколи Терещенка) зібрав унікальну колекцію західноєвропейського, східного та українського мистецтва. У 1919 році, згідно із заповітом, колекція перейшла Всеукраїнській академії наук. Так виник Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків — один із найважливіших музеїв України.
Ханенки не просто купували картини. Вони системно формували зібрання, яке мало представляти Україну в європейському культурному контексті. Варвара Ханенко після смерті чоловіка захищала колекцію в роки революції та громадянської війни, наполягаючи на її передачі державі, а не розпродажі.
Подібну роль відігравали й інші колекціонери — Василь Тарновський, який збирав козацькі реліквії, або Іван Скоропадський, нащадок гетьманського роду, що підтримував архіви й бібліотеки.
Жінки-меценатки: тихий, але вирішальний внесок
Історія українського меценатства довго писалася переважно чоловічими іменами. Проте жінки відігравали ключову роль. Галшка Гулевичівна вже згадувалася. Єлизавета Милорадович фінансувала товариство «Просвіта», літературно-наукове товариство імені Шевченка у Львові, полтавські недільні школи. Вона домагалася, щоб навчання велося українською.
Варвара Ханенко не лише співвласниця колекції, а й активна учасниця її формування та захисту. У Галичині жінки з шляхетських родин підтримували братські школи й госпіталі.
Цей аспект часто залишається в тіні, хоча без жіночого меценатства багато освітніх ініціатив просто не відбулися б.
Діаспора XX століття: культура в еміграції
Після 1917 року традиційне меценатство в Україні було практично знищене. Радянська влада вважала благодійність «пережитком капіталізму». Багато меценатів емігрували або загинули.
Роль діаспори виявилася рятівною. Петро Яцик, канадський підприємець українського походження, заснував Міжнародний благодійний фонд «Ліга українських меценатів». Він фінансував багатотомну «Енциклопедію українознавства», підтримував наукові проєкти. Омелян і Тетяна Антоновичі створили Фундацію Антоновичів, яка з 1990-х років присуджує премії українським письменникам і науковцям.
Саме діаспорні кошти допомогли зберегти українознавство в роки, коли в самій Україні воно було під жорстким контролем.
Сучасне меценатство: нові форми й воєнний виклик
Після відновлення незалежності традиція відродилася в нових формах. Віктор Пінчук заснував PinchukArtCentre — один із найвідоміших артпросторів Східної Європи. Фонд Віктора Пінчука реалізує проєкти в освіті, охороні здоров’я, мистецтві та розвитку громадянського суспільства.
Під час повномасштабної війни 2022–2026 років меценатство набуло іншого масштабу. Великі підприємці та звичайні громадяни фінансують ЗСУ, протезування, відбудову лікарень. Фонд Ріната Ахметова передав сотні мільйонів доларів на гуманітарну допомогу та підтримку армії. Багато менш відомих бізнесменів системно підтримують конкретні підрозділи, шпиталі, реабілітаційні центри.
З’явилися нові моделі: краудфандинг, корпоративна соціальна відповідальність, сімейні фонди. Водночас зберігається класична лінія — підтримка культури. Артцентри, видавництва, театри продовжують отримувати приватну допомогу навіть у найскладніші роки.
Порівняння епох і ключові уроки
Якщо порівняти XIX століття і сучасність, видно спільне й відмінне. Тоді меценати компенсували відсутність держави. Сьогодні держава існує, але в умовах війни приватна ініціатива знову стає критичною.
| Меценат / родина | Період | Ключовий внесок | Орієнтовний масштаб |
|---|---|---|---|
| Костянтин-Василь Острозький | XVI–XVII ст. | Острозька академія | Заснування першого вишу |
| Іван Мазепа | кін. XVII – поч. XVIII ст. | Храми, освіта | Мільйони злотих і дукатів |
| Микола Терещенко | XIX ст. | Музеї, лікарні, школи | близько 5 млн рублів |
| Василь Симиренко | XIX – поч. XX ст. | Преса, НТШ, театр | близько 10 млн рублів (заповіт) |
| Богдан і Варвара Ханенки | кін. XIX – поч. XX ст. | Музей світового мистецтва | Унікальна колекція |
| Петро Яцик | XX ст. | Енциклопедія, наука | Системна підтримка діаспори |
Джерело даних: узагальнення історичних досліджень і оцінок сучасників.
Головний урок полягає в тому, що меценатство в Україні завжди було формою національного опору й будівництва. Воно не обмежувалося милостинею. Це була інвестиція в майбутнє мови, освіти, мистецтва й ідентичності.
Сьогодні, коли країна знову захищає своє існування, досвід Терещенків, Симиренків і Ханенків нагадує: культура й освіта — не розкіш, а стратегічний ресурс. І ті, хто готовий вкладати в них ресурси, продовжують справу, розпочату століттями тому.
Українське меценатство — це не список імен. Це безперервна лінія відповідальності, яка йде від Десятинної церкви до сучасних фондів і волонтерських ініціатив. І поки ця лінія існує, нація має шанс не лише вижити, а й розвиватися.
