На околиці , в мальовничому підвищеному кутку присілка «Бистрий» (нині вул. Партизанська) зберігся цікавий пам’ятник дерев"яної архітектури XVI – XVIII ст. – Михайлівська церква. (побудована 1588 р., перебудована 1759р.). За своїми гармонійними пропорціями  та художньою композицією  це справжній шедевр  самобутнього карпатського народного зодчества. Унікальна будівля засвідчує перехід від місцевого  лемківського типу  до барочного стилю. Будівля витягнута по осі схід-захід (за характерною  земною прив?язкою церков східнослов’янського обряду) і має тридільну  граціозно-пропорційну  форму: апсид зі сходу (півколовий  тризруб для вівтаря), назва (центральне прямокутне приміщення для молящих) і бабинець із заходу (вхідне у церков прямокутне приміщення) зведені у наростаючій висотній послідовності відповідно з шатровими  дахами і трьома  вежами над ними  і водночас становлять одне ціле – своєрідний композиційний ансамбль. Перша вежечка  з хрестом вивешує ніби приземлистий  шатровий дах  над апсидою, друга (середня) – такого ж типу, але величиною трохи більша, прикрашає уже двохярусний дах над навою, а за ними над бабинцем  височіє майстерно сконструйована вежа – дзвіниця із галареєю і двохярусним барочним верхом. Щоправда, дзвонів у цьому тризрубі уже немає: для них згодом поставили за декілька від храму окрему прибудову – дзвіницю. Примітним у третій вежі є дві опорні крокви висотою понад 15м. (вміло витесані  з одностовбурних ясенів у потрібній увігнутій формі), які з обох обічних дерев?яних  стін бабинця  поєднують і міцно  втримують усю висотну конструкцію впродовж багатьох років. Практичне значення має і прикрашає вхід до церкви своєрідний ганок  із поручнями, оздобленими декоративною різьбою.
В інтер’єрі храму привертають увагу іконостас художньої глибокої різьби, ікони і інші давні живописні витвори, що виконані вочевидь місцевими народними умільцями. У церкві зберігаються давні церковнослов’янські книги та інші реліквії.
Нині будівля після капремонту любо впорядкована, обладнана (в наві поставлено коруш) і стала постійно діючою православною церквою.
Чимало старань та умінь у цій справі докладають церківник Павло Січ і протоієрей отець Василій ( Попович), які своїми руками виконали реставраційно-оновлювані роботи притім не порушуючи ( що дуже важливо!) давньотрадиційні  особливості форм, пропорцій, розмірів конструкцій дерев"яної споруди.
Відрадно, що храм знову «ожив». Та не всі знають, шо над цим всім серйозна загроза руйнування. Внаслідок репресивної заборони у повоєнний час (1947- 1948 роки) греко-католицької церкви храм став недіючим, будова доходила до запустіння. Завдяки мужнім ентузіастам пам?ятку охоронної справи споруду було включено в облік об’єктів як цінний пам’ятник архітектури ( звісно, і як недіюча церква), що охороняється законом держави. На цій підставі можна було виділити  на капремонт будівлі кошти  по каналах. Товариства охорони пам?яток історії та культури і місцевого бюджету тодішньої радянської влади, що було й зроблено на початку 70-х років. Не встигли львівські майстри з державної реставраційної організації  ще й закінчити роботи, як ірники потихеньку знову потягнулися до церкви. Несподівано дійшло це до керівництва райкому партії. Сталося, мовляв небувале, неймовірне: при потуранні радянської влади у Сваляві виділяються державні кошти, ремонтується для болящих церква! І відразу – гарячкові пошуки винних, причетних до цієї парадоксальної ситуації. Ледве вдалося пригасити розпалюваний скандал, а відтак відвернути лихо від безцінної будови тодішнім голові районної організації. Товариства охорони пам?яток історії та культури В.І. Турянниці, заступнику голови райвиконкому І. І. Стегурі  та автору цих рядків як голові райвиконкому. Але найбільше дісталося і довелось чимало витримати напівлегальному церковнику – кмітливому оборонцеві храму, нині покійному Михайлу Васильовичу Русину, якого у цій грізній справі не раз викликали й до .
На протилежній околиці міста у підніжжі підвищеного узбіжжя дороги, яка піднімається зі на , розміщено військовий цвинтар першої світової війни. На обеліску чорний хрест із чавунного литва, з цього ж матеріалу  по бокам таблиці з написами імен та прізвищ загиблих та звезених сюди з Карпатських гір вояків. За йменнями, навпроти яких поставлені числа і відповідно перенесені на одиночні надмогильні хрести, бачимо, що покійники тут німецькі, мадярські, чеські, українські, навіть італійські.
Саме тут, за річкою Латорицею, звідки відкривається розкішний краєвид і навколишніх долинок з лісистими пригір"ями  і де спочивають у прохолодному затінку та затишку ясенів представники різних національностей, що полягли у безглуздій борні двох імперій – Австро-Угорської та Російської, - виникла нова людська трагедія, теж пов’язана з війною, але вже з другою світовою. Відразу по проходженню фронту на цій околиці пізньої осені 1944р. був наспіх організований пересильний табір., до якого зігнано із закарпатських сіл і міст чимало цивільних осіб – чоловіків, здебільшого угорців, які нібито не лояльні до визволителів і нової влади. Без будь-якого слідства і суду сотні простих людей замучено в табірному холоді та холоді та поскидано у вириті великі ями повище військового цвинтаря. Тільки за нових часів, з проголошенням України як незалежної держави, стало можливим правдиво заговорити про цю безглузду, ганебну акцію та увінчити  пам"ять жертв після фронтових репресій. На місці масового захоронення останків загиблих  (прилеглому до військового цвинтаря пагорбу) в 1994 р. споруджено підпорну стіну жалоби з висотною стелою. Заодно впорядковано й військове кладовище, огороджено декоративною кам’яною стінкою весь меморіальний комплекс.
У самому центрі ще є два пам’ятні місця, пов’язані з людськими жертвами в боротьбі за свободу і кращу долю трудящих. 1 серпня 1924 р. робітники і селяни  Свалявщини зібралися в тодішньому окружному центрі на масову антивоєнну демонстрацію, під час якої ставили перед владою, захищаючи свої права, відповідні соціально-економічні вимоги. Заздалегідь викликані окружною владою чеські жандарми не пускали демонстрантів у самий центр міста. На нинішній Першотравневій  площі виникла кривава сутичка між жандармами і робітниками, внаслідок якої десятки робітників  і селян були поранені, а трьох убито. Ця подія у викликала гнівний протест і солідарні виступи робітників ряду міст тодішньої Чехословаччини і за кордоном.

 Головнич Євгенії