Олешківські піски в Херсонській області часто називають єдиною пустелею України і другою за розміром у Європі. Насправді це складний піщаний масив, який поєднує ознаки сухого степу, напівпустелі та рукотворного ландшафту. Він займає близько 160–162 тисяч гектарів власне пісків, а разом із прилеглими лісами й міжаренними ділянками сягає 200–220 тисяч гектарів.
Територія простягається майже на 150–158 кілометрів уздовж лівого берега нижнього Дніпра. Сім окремих арен з барханами висотою 5–12 метрів (місцями до 20) створюють відчуття справжньої пустелі, особливо влітку, коли пісок нагрівається до 70 °C. Водночас науковці наполягають: за кліматичними показниками це не класична пустеля.
Сьогодні масив перебуває під сильним впливом війни. Соснові насадження, які десятиліттями стримували піски, втратили понад 60 % площі. Розуміння того, як виник цей ландшафт, як він працює і що з ним відбувається зараз, допомагає оцінити його справжню цінність і вразливість.
Чи є в Україні справжня пустеля: наукова класифікація
У географії пустеля визначається чіткими критеріями: річна кількість опадів менше 250 мм, випаровування значно перевищує надходження вологи, рослинність вкрай розріджена. В Україні навіть найпосушливіші райони півдня отримують 350–450 мм опадів. Олешківські піски вкладаються саме в цей діапазон — приблизно 400–450 мм на рік.
Тому фахівці класифікують їх як інтразональний сухостеповий піщаний масив або напівпустелю. Візуально й за відчуттями це справді пустеля: майже відсутня тінь на відкритих аренах, міражі в спеку, піщані бурі. Але чотири пори року, зимові морози (хоч і слабкі) та наявність підземних вод роблять її принципово іншою за справжніми пустелями Азії чи Африки.
Другим за розміром піщаним масивом Європи після Прикаспійських пісків Олешківські піски вважають саме за площею погорблених пісків. Порівняння з польською Блендувською пустелею (близько 32 км²) показує різницю в масштабі: український масив у десятки разів більший. Водночас він не є суцільним «піщаним морем» — його формують сім окремих арен, розділених більш зволоженими ділянками.
Від льодовика до овечих отар: як формувався масив
Основа пісків з’явилася наприкінці останнього льодовикового періоду, близько 12–13 тисяч років тому. Танення Дніпровського льодовикового язика Скандинавського покриву спричинило потужні потоки, які виносили величезні обсяги піску з Полісся. Пісок осідав у пониззі Дніпра, формуючи алювіальні й флювіогляціальні відклади.
Подальшу еволюцію визначали коливання рівня Чорного моря, вітрова ерозія та зміни русла Дніпра. До XVIII–XIX століть територія була вкрита трав’яною рослинністю і чагарниками. Ситуація різко змінилася з появою великих овечих отар. За різними оцінками, одночасно випасали десятки, а місцями сотні тисяч овець. Тварини знищували траву, оголювали пісок, і вітер почав активно переміщати дюни.
Саме цей антропогенний фактор перетворив відносно стабільні піщані простори на рухомі бархани. Місцеві жителі називають їх кучугурами. Процес тривав десятиліттями, і до початку XX століття піски вже загрожували навколишнім селам і полям. Тоді почали масове лісорозведення — спробу зупинити «наступ пустелі» руками людини.
Сім арен, бархани та підземне озеро
Масив складається з семи основних арен: Каховської, Козачелагерської, Келегейської (Олешківської), Збур’ївської, Іванівської, Кінбурнської та Чалбаської (Виноградівської). Найвідоміша «класична» пустельна частина — Келегейська арена біля села Раденськ. Її діаметр сягає близько 15 кілометрів.
Рельєф формують бархани висотою переважно 5–12 метрів. Між ними розташовані зниження — саги. У сагах з’являються невеликі озера, зарості очерету, верби чи вільхи. Ці оазиси створюють різкий контраст із розпеченим піском. Саме тут зберігається значна частина біорізноманіття.
Одна з найцікавіших особливостей — наявність прісних підземних вод. На глибині 300–400 метрів під барханами залягає потужний водоносний горизонт. Вода високої якості, і саме вона живить саги. Це пояснює, чому навіть у найспекотніші місяці в зниженнях зберігається волога й зелень.
З практики спостережень відомо, що після сильних дощів саги можуть тимчасово розширюватися, а бархани змінювати конфігурацію. Вітер постійно перебудовує ландшафт, тому карти десятирічної давнини вже не повністю відповідають реальності.
Спека, піщані бурі та оазиси: клімат і мікросередовища
Літом температура повітря часто перевищує 35–40 °C, а поверхня піску — 70 °C і вище. Гарячі висхідні потоки розганяють хмари, тому дощів тут менше, ніж у Херсоні, який лежить по інший бік Дніпра. Різниця в кількості опадів помітна навіть на відстані кількох кілометрів.
Взимку територія майже безсніжна, морози рідкісні й нетривалі. Амплітуда добових температур улітку може сягати 30–40 градусів. Саме ця контрастність створює умови для піщаних бур. Дрібний кварцовий пісок легко піднімається вітром, і видимість падає до кількох десятків метрів.
У сагах мікроклімат зовсім інший. Там вологіше, прохолодніше, є тінь. Ці «острівці» стали притулком для видів, які не витримують відкритих арен. Саме контраст між розпеченим піском і зеленими зниженнями робить ландшафт особливо виразним.
Найбільший рукотворний ліс Європи: як зупиняли піски
Щоб стримати рух дюн, з кінця XIX і протягом XX століття тут висадили десятки тисяч гектарів сосни. За різними оцінками, загальна площа штучних лісів досягала близько 100 тисяч гектарів. Це один із найбільших (а за деякими джерелами — найбільший) рукотворних лісів Європи.
Соснові насадження утворили зелене кільце навколо основних арен. Вони зменшили швидкість вітру, закріпили пісок і створили нові екологічні ніші. Проте ліс виявився вразливим. Пожежі завжди були проблемою, а з початком повномасштабної війни ситуація різко погіршилася.
Рідкісні види та екологічні наслідки війни 2022–2026
Флора масиву представлена переважно псамофітами — рослинами, пристосованими до піску. Серед них чебрець дніпровський, юринея пухка, волошка короткоголова, полин піщаний. Багато видів занесені до Червоної книги України. У сагах трапляються березові гайки — найбільший масив таких угруповань у Нижньому Придніпров’ї.
Фауна включає рідкісних птахів, плазунів і ссавців. Тут фіксували пісочницю сіру, черепаху болотну, ховраха крапчастого. Колишній військовий полігон радянських часів залишив після себе нерозірвані боєприпаси, що ускладнювало дослідження ще до 2022 року.
Після початку повномасштабного вторгнення територія опинилася в зоні бойових дій і окупації. За даними дистанційного зондування Sentinel-2, з лютого 2022 до лютого 2025 року площа соснових насаджень скоротилася приблизно на 30 тисяч гектарів — це 64 % від довоєнного обсягу. Найбільших втрат зазнали Олешківська та Козачелагерська арени. Причина — пожежі, спричинені обстрілами й бойовими діями.
Оцінка шкоди біорізноманіттю парку станом на початок 2024 року становила 1,31 мільярда гривень. Додаткові фактори — мінування, забруднення ґрунту важкими металами та продуктами горіння, руйнування гідрологічного режиму після підриву Каховської ГЕС. Піски знову почали активніше рухатися в окремих ділянках.
Національний природний парк «Олешківські піски», створений у 2010 році, охоплює лише частину масиву (близько 80–116 км² залежно від джерел). Його робота зараз обмежена, а доступ до більшості територій неможливий або вкрай небезпечний.
Що варто знати про відвідування та майбутнє
До 2022 року Олешківські піски були популярним туристичним об’єктом. Сюди приїжджали заради фото на барханах, відчуття екзотики та порівняння з «українською Сахарою». Найкращий сезон — пізня весна або рання осінь, коли спека не така сильна, а рослинність у сагах помітніша.
Сьогодні будь-які поїздки на територію лівого берега Херсонщини пов’язані з високим ризиком. Багато ділянок заміновані, дороги під контролем, інфраструктура зруйнована. Навіть після можливого звільнення знадобиться тривалий період розмінування та екологічної реабілітації.
Майбутнє масиву залежить від кількох факторів. Перший — відновлення лісових насаджень. Другий — контроль ерозії в умовах зміни клімату. Третій — збереження унікальних саг і підземних вод. Без системної роботи піски можуть розширюватися, а біорізноманіття — скорочуватися далі.
Олешківські піски залишаються одним із найяскравіших прикладів того, як природні процеси та людська діяльність створюють унікальний ландшафт. Вони не є класичною пустелею, але саме ця «неправильність» робить їх цінними. Розуміння механізмів їхнього існування — перший крок до того, щоб зберегти те, що ще можна врятувати.
