Стоїть на Голиці старенька чепурна хатинка, весело поблискує малими віконцями, здивовано дивиться на нове село, що розкинулося внизу. Музей радує не тільки односельчан, а й багатьох відвідувачів. Музей став своєрідною базою вивчення матеріальної та духовної культури лемків.
Хата збудована у 1902 році, Петром Ковачем. До комплексу забудови входять: хижа+сіни+комора+пелевня (стодола)+стайня (хлів)+хлівець, що розташовані під одним дахом. Навколо стайні розташована прибудова – газова, яка утеплювала стайню. Розрахована вона була на зберігання сіна чи соломи. Уздовж  усього переднього фасаду, під стіною, вимощена з кам’яних плит та вибита глиною підхижа.
Планування жилої частини виконано на одному вінці – підвалині. Зруб – з букових деревин, злегка стесаних по площині стін, на які набиті тонкі лати для кращого скріплення глиняного тиньку, пофарбованого у синій колір.
Дах хати чотирисхилий, покритий східцеподібно солом’яними жупами (снопиками).
На подвірї розташовані інші малі архітектурні форми. Біля хати цвітуть квіти, навколо сад. Огорожа – тин, перелаз.
Переступивши поріг хати, потрапляєш у світ минувшини. У сінях пахне димком, оскільки хата напівкурна, дим іде в сіни – і на горище (пуд). Завдяки такій консервації усього даху, солому не точили миші, добре зберігались фасоля і цибуля.
Вхідні двері ведуть до сіней, а з них – до кімнати і до комори. Зібрані в сінях речі – деревяна ступа (товчка), жорна та великі деревяні миски (тяльки), діжка для капусти, накрита соломяною кришкою, деревяна звярька для виварювання білизни, пральники, деревяна праска – відтворюють господарську діяльність селянина того періоду.
Власник хати – Петро Ковач був столярем, тому в коморі зібрано багато столярських інструментів. Тут також зберігається господарське начиння – посуд, взуття (бочкори, деревянки, футровані і нефутровані чоботи), деревяне відро, посуд для зерна.
З сіней відвідувачі потрапляють до кімнати (хижі). Конструкція стелі складається з поздовжньої, через усю кімнату і сіни геренди і поперечних сволоків (фульовок), на які зверху настелені дошки. Хижа має три вікна, кожне з яких виконує свою функції: вікно чільної стіни освітлює робочу частину кімнати, причілкової – стіл, а заднього фасаду – піч. Піч – вариста, дим вогнища виводиться кошем у сіни. Долівка – глинобитна.
Майже усі меблі в хаті зроблені руками господаря – ліжко, різьблений стіл – скриня, шафарні. Над ліжком висить деревяна колиска.
На печі стоять кухонний, металевий та глиняний посуд, металева ступка, а за піччю  - лопата і кочерги. Поряд – полиця (талаш), на якій стоять горщики (силки), глечики (довжанки). Над талашем  висять глиняні миски, ложечник з деревяними ложками, колотівками, варіхами, деревяна сільниця. Біля печі закріплено жердину, на якій розвішено одяг. Стіни хижі пофарбовані та прикрашені святими образами.
Зовні до комори примикає стодола (пелевня), яка утворилася в наслідок огородження простору між боковими стінами хати і стайні. Тут молотили снопи, тримали сільськосподарський інвентар – віз, ярмо, кінську збрую, косу, граблі, ціп, вила, борону, серп, кросна, снувальницю – усе, що потрібно селянину для ведення господарства. Господар мов коні, корови. У стайні відведено для них окремі місця: зліва стояли коні, з права – корови, воли. У хлівці тримали свиней, а на вершу клівця – курей.
У 1988 році музеєві присвоєно звання «Народний музей».
Зібрані речі, предмети побуту відтворюють матеріальну культуру лемкі. А духовну культуру зберігає і відтворює фольклорно-етнографічний ансамбль «Лемківчанка».
У «Лемківчанки» широкий репертуар – фрагменти Закарпатського старовинного весілля, вечурки, народні пісні, записані від старожилів. По всьому світу розлітається чарівна мелодії «Лемківчанки».



Ватраль Ольга