В Колодному розташована одна з найстаріших в Європі пам'яток дерев'яного зодчества — Церква святого Миколи Чудотворця, що була первісно збудована 1470 року. Пам'ятка архітектури всеукраїнського значення. Найдревніший і один з найцікавіших дерев'яних храмів України.

 Вид на церкву з боку вулиці

Впродовж 2007-2008 років занепала церква була реставрована завдяки гранту, наданому посольством США в Україні. У церкви замінили дах, закрили аркаду на дзвіниці сіткою від птахів, поремонтували двері, дерев'яними кілками позатикали всі отвори і щілини в зрубах.

Історія села Колодне
Село Колодне розташоване у західній частині Тячівського району на висоті біля 135 метрів над рівнем моря. Воно розкинулось на лівому березі річки Теребля. Село розташоване за 28 кілометрів від районного центру і за 21 кілометр від залізничної станції Буштино. Через село протікає невеличка річка Одаровець. Територія села займає площу 255 га. Населення понад 2200 осіб.

Після однієї з битв між угорцями і монголо–татарами перші зазнали певних втрат і почали відступати. Їх переслідував переважаючий загін монголо–татар. Один місцевий житель з числа русинів підказав їм, щоб вони перекували підкови на конях в зворотному напрямку. Вони так і зробили, таким чином врятувалися. За це угорський король подарував цій людині землі, де розташоване тепер село, і дав йому ґаздівський титул «Нямиш». У цієї людини (як звали її не пам’ятає ніхто) було 9 синів, які взяли собі дівчат з навколишніх сіл, і від них пішли всі родини села,що носять прізвище Немеш. Ця людина була непоганим майстром і виготовляла взуття. Поселився він на лівому березі річки Одарова. Якраз тоді посеред річки було велике плесо. Це місце називали «дно». І коли з навколишніх сіл хто – небудь йшов виготовляти взуття до Немеша, який тут проживав, пересічного направляли – «він живе коло дна». Слово «коло» на місцевому діалекті означає «біля». І так з часом виникла назва Колодно, а вже пізніше – Колодне.

Перші поселенці будували будинки на лівому березі річки Одаровець, теперішнє урочище Піддуброва. Першим заняттям наших предків були лісорозробні роботи, а пізніше почали займатися землеробством, тваринництвом та бджільництвом. Земля і тваринництво були головними засобами виробництва. Звичайно, коли виникло село Колодне, то появився у ньому і його власник. За переказами угорський землевласник передав його угорській сім’ї Дарваїв. Село почали називати Дарвай – фоло, що в перекладі з угорської на українську мову означає село Дарвая. Недалеко від нашого села (за 30 км) біля села Колочави знаходить полонина Дарвайка. Про неї згадує і чеський письменник Іван Ольбрахт у своєму творі «Микола Шугай – розбійник». Це ще один доказ того, що на цій території управляла знатна угорська родина Дарваїв. Віросповідували наші предки християнську віру, мали свою культуру, звичаї,традиції, які утримались досьогодні.

У другій половині 18 століття у село Колодне була перевезена Миколаївська церква, яка знаходилась в урочищі Квасовець. Миколаївська церква була побудована в 1470 році. Церква – прямокутна в плані з рівно широкими зрубами бабинця і вузьким зрубом вівтаря. Церква зроблена у формі шатрового стилю у поєднанні з пізнішим бароко. Наші предки уже в той час зуміли об’єднати ці два стилі в одну архітектурну композицію, яка і по сьогоднішній час милує нас своєю красотою і досконалістю. Церква зроблена із товстих дубових брусів. Зруб скріплений замками. Вона поділена на дві частини: вівтар та місце для прихожан, а також коврош ( балкон ). Перекриття - шатрове. На даху була зроблена дзвіниця. Покриття церкви має складну конфігурацію. Стропила покриті опалубкою, на якій набиті дубові пластини. Із західної частини видніється вхід у церкву. Міцні дубові двері з широкою декоративною різьбою ведуть у храм.

Стіни церкви мали свій розпис. Але у 1961 році свою чорну справу зробив тоталітаризм. Всі ікони були забрані комуністами і вивезені невідомо куди. Так за один день було вивезено найдорогоцінніше з нашого села – його духовність, яка накопичувалась селянами століттями. Сьогодні Миколаївська церква – архітектурний пам’ятник не тільки для нашого села, але й для всієї України. Старожили нашого села згадують, що за переказами саме при цій церкві у селі була відкрита так звана церковно – приходська школа, яка була на отриманні держави і общини села. Наші предки були хорошим землеробами. Вирощували вони в основному ячмінь, жито, кукурудзу, картоплю, квасолю, коноплі, цибулю, часник. З садових культур вирощували яблуні, груші, сливи, черешні, горіхи. Розводили худобу: коней, корів, овець, свиней. З домашньої птиці – курей, гусей, качок. Худобу розводили для власних потреб, для харчування, а також як робочу силу.

Однією з найпоширеніших галузей ремесла була деревообробна. З дерева виготовляли все найнеобхідніше для свого господарства: ложки, відра, миски, стільці, ліжка, вози, сани. Поширений був і шкіряний промисел. З шкіри шили взуття, шуби. В усіх сім’ях поширеним було ткацтво, прядіння, плетіння, вишивання. Весь одяг, який носили наші односельці, виготовляли самі від посіяних конопель до пошиття одягу. Основна частина нашого села знаходиться на рівнині, а точніше в передгір’ї. Одну третину території займають гори, які вкриті дубовим, буковим і грабовим лісом.

Экскурсию проводит: